"Історії зниклих воїнів"

Уривок з консурсної робити "Порожні каски. Історії зниклих воїнів"

виконали здобувачі Фросинюк Христина, Бутук Денис 

Під керівництво викладачів Шпикуляк Л., Подуфалова М.

 

Ми вже ніби звикли до повітряних тривог, до лунання сирен, але вони щоразу нагадують, що ще триває жорстока кровопролитна війна…Знову вдивляємося в карту тривог з надією, що ця ніч пройде спокійно.  

Переглядаємо телеграм-канали з новинами , публікуємо коментарі, щоб підтримати бойовий дух наших воїнів і не розсіяти паніку серед населення. Проглядаємо дописи , що хтось збирає кошти чи допомагає матеріально нашій армії

Війна!...Це страшне слово! На душі стає моторошно, коли виводиш його ручкою на  папері. В уяві виринають картини знищених міст і сіл, які ще донедавна тішили своєю красою. Біль пронизує кожного українця за руїни, за міста - привиди, за чорні висотні будинки, за випалені поля, але й за втрачені життя.

Летять над хатою ракети…

Куди летять? Куди впадуть?

Це не з кіно з страшним сюжетом…

Це українці так живуть…

Скільки вже днів Україна продовжує непохитно боротися за своє існування, свободу та волю свого  народу. Завдяки сміливості наших захисників й захисниць, ми, українці, ні на мить не сумніваємося у такій жаданій Перемозі .

Бахмут… Соледар… Авдіївка…Чорнобаївка…. Гуляйполе… Лиман…

Краматорськ… Вони стали чорними символами смерті, справжнім пеклом, у прямому сенсі. Наразі - це найгарячіші точки фронту: бої тривають за кожен клаптик землі, яка залита кров’ю наших захисників. І  в цьому пеклі, де смертельні кулі свищуть,  мабуть, не вмовкаючи, гинуть наші воїни. Нестерпно й гірко усвідомлювати, яка страшна ціна сьогоднішньої російсько - української війни – це людські життя українців. Життя тих, хто захищає наших коханих, дітей, батьків, зовсім юних і старших, необстріляних і досвідчених. Таких різних, але дорогих нам людей. Клята війна забирає найкращих, найвідданіших, тих, у кого ще мало бути ціле життя попереду…

    У вирі - горнилі  російсько-української війни, багато воїнів, незалежно від їхнього статусу – живих чи загиблих, отримують заслужене визнання та вшанування. Але є й ті, про яких й досі рідні не мають звістки. Проте безвісти зниклі воїни, часто залишаються в тіні, позбавлені відповідної уваги та пам'яті суспільства. Їхні сім'ї живуть у невизначеності, не маючи звісток про долю своїх близьких. Це невизначене становище безвісти зниклих  воїнів має викликати серйозний роздум про необхідність більшого визнання та підтримки для них і їхніх рідних у суспільстві. 

Хочемо низько перед ними вклонитися, адже вони теж пішли на захист нашої країни - сильні, сміливі, хоробрі, стійкі. Щоб не гриміли вибухи, не плакали матері, а діти жили в багатій і процвітаючій країні – ви взяли до рук зброю! Дякуємо  вам за кожен прожитий день! Ми віримо,  що настане той день і рідні почують знайомий голос: « Зустрічайте!.. Ось я!.. Повернувся!.. Живий!.. З перемогою!..»

Ми не забуваємо про Вас! Ми Бога молимо щоденно за ваше повернення…. ПОВЕРНИСЯ ЖИВИМ!...

 

«СЕРГІЙКО, РІДНЕНЬКИЙ, ЗНАЙДИСЯ…»

  - з такими словами постійно розпочинає розмову дружина Сергія Анатолійовича  Рудого Іванна. З болем та тугою згадує про свого чоловіка.  «Він життєрадісний, завжди всім допомагав – ніколи не думав про себе, не міг сказати “ні”. Отримавши повістку , без вагань і роздумів  відправився захищати свою сім’ю. Він – справжній воїн… Хоча на мої прохання не йти на війну відповів : « Я не юний хлопчик, що не тікатиму від війни. У мене більше життєвого та трудового досвіду за них! Не хвилюйтеся. Все буде добре!». Він запевняв, що війна скоро закінчиться і він повернеться додому.

Рудий Сергій навчався в місцевій школі села Комаргород, по закінчені якої пішов навчатися в Комаргородське вище  професійне училище на тракториста. Став гарним спеціалістом, працював у місцевому підприємстві. Його сини Максим, Ярослав, Денис пішли по стопами свого батька. Два старші сини  здобули професію електрогазозварника та водія в Комаргородському ВПУ.

«Війна – це найстрашніше слово, яке я коли-небудь чув. Вона приносить біль, страх і розруху у кожну родину. Щоранку я прокидаюся і мрію, щоб минулий рік був лише страшним сном. З кінця лютого 2022 року життя моєї сім’ї змінилося, коли наш тато пішов на війну», - згадує молодший син Денис, який сьогодні є здобувачем освіти Комаргородського ВПУ з професії «Тракторист с/г виробництва. Водій». «Тато казав нам, що зробить усе, аби ми були в безпеці. Він дуже добре дбав про нас, допомагав, підказував. Був і другом, і батьком. Він  - майстер на всі руки, уміє все, з чим би ми не зверталися до нього, - згадують Ярослав та Максим. - Ми не можемо говорити про нього «був». Ми віримо, що він повернеться. Ми чекаємо на нього! Нам дуже його не вистачає. Ми бачимо як побивається наша мама, бабуся, не знаходять собі місця. Завжди разом кудись телефонують, розпитують, кудись їдуть». 

Сергій  та Іванна познайомилися 20 років тому. Спочатку просто дружили, а потім – закохалися. Після весілля народилися хлопчики.  За 4 роки облаштували батьківський  будинок.

Згадує Іванна, що протягом двох тижнів з чоловіком спілкувалася відносно регулярно. Сергій телефонував, говорив, що все добре. У кінці листопада розмови стали рідшими – зв’язку не було протягом кількох днів. «Я хвилювалася. Він зателефонував 2 та 3 грудня. Казав, що все добре. Потім сказав, що його посилають у “відрядження”. Я кажу, яке відрядження, це ж війна? Пояснив, що там не вистачає людей, і їх туди відправляють. Востаннє чоловік зателефонував 4  грудня о 10:30, знову сказав, що все добре і  зателефонує ввечері, але дзвінка не було. Подзвонила я, а він не відповідав... Телефонувала постійно йому, аж до ранку. І зв'язок є, а трубку не бере. Я почала бити на сполох. Не могла додзвонитися й до побратимів, бо  вони теж  були поза зоною досяжності. А за кілька днів виклик почали скидати, а потім і взагалі не було. Їздила до місцевого військкомату, знаходила тих, хто з ним воював, зверталася до волонтерів».

«Це був жах. Все як в тумані. Прокидаюся зранку – шукаю, телефоную в госпіталі, в морги, усюди… А відповідь щоразу одна – «ми не знаємо», – так Іванна Руда згадує весь час пошуку. ЇЇ чоловік, батько трьох синів, зник на Донеччині Покровського району , село Водяне. За тринадцять місяців пошуку  чоловіка немає ні серед живих, ні серед полеглих. 

Не полишає думка про можливість перебування в полоні. Сім’ю  Рудих не залишають сьогодні на одинці із бідою. Підтримують односельці, друзі, близькі, волонтери збирати інформацію та встановлювати контакт з відповідними органами та організаціями. Допомагають чим можуть, бо знають, що він на їхньому місці зробив би так само.

 

А МОГЛО БУТИ Б ІНАКШЕ…

 

 

Про них можна написати книгу чи зняти фільм. Світлана  та Роман – колишні учні Комаргородського ВПУ.  Вирішили одружитися під час війни, бо саме в такі моменти дуже важливо, коли є підтримка з боку рідної людини. У такому сценарії подій конфлікт практично неминучий. Так, у разі, якщо одна людина дасть іншій час на те, щоб погорювати та проговорити свій біль, у пари є шанс пройти це випробування долі разом та зберегти свої почуття. Женя, як і всі юнаки, закінчив школу в селі Олександрівка Тульчинського району, пішов навчатися до Комаргородського училища. Підтримкою для нього була сестра Тетяна та друзі, вчителі ( досить рано став сиротою). А згодом, познайомився із Світланою, яка стала для нього найріднішою людиною, надійним плечем, опорою і підтримкою. Вона закінчила Комаргородське ВПУ, тут і залишилася працювати . Не було й миті, щоб вони не були разом. Рома завжди приїжджав, дарував квіти…  Це красиве кохання, романтичне, єдине і неповторне. Їх взаємна любов робила їх щасливими, створювала міцне підґрунтя для  гармонійної сім’ї. Так йшло життя юних людей: у праці, у своїх планах на майбутнє…

Війна росії проти України вмить докорінно змінила і їх життя. Багато юнаків і дівчат йдуть до війська, щоб давати відсіч агресору, долучаються до лав тероборони та займаються волонтерством. Михальченко Рома, як і багато чоловіків, повідомив, що йде на війну.  Як людина відповідальна, патріотична і віддана своїй Батьківщині, не міг стояти осторонь. Тому майже з самого початку вторгнення  пішов воювати. Коли прийшла повістка, без вагань пройшов медкомісію. Спочатку його забрали на кілька тижнів на навчання, а   потім  направили до Києва. Світлана, не роздумуючи, поїхала до коханого і там він запропонував їм одружитися.

Весілля не було. А офіційно одружитися вирішили як тільки закінчиться війна.  Час для коханих пролетів дуже швидко. Романа   разом з іншими солдатами відправили  на Донецький напрямок… «Моє серце не мало спокою, ні секунди, важкі думки про чоловіка весь час лізли в голову. Він ще такий молодий, а вже тримає в руках зброю та стоїть на захисті нашої країни, був уже у самому пеклі війни, на східних рубежах нашої країни – місто Соледар. Я ще точно не знала, що це таке війна. А була шокована, коли з уривків фраз свого чоловіка почула, що там коїться. Почала читати новини, а коли бачила з екранів телевізора та смартфонів, що відбувається в окупованих містах , мене охоплював жах! Я не могла повірити, що це дійсно відбувається в нашій країні, з нашими людьми. Було душе моторошно» ,- ділиться спогадами Світлана.

 Світлана  ніколи не думала, що  біль, відчай, розпач, страх втратити дорогу людину їй  прийдеться пережити. Війна накрила сонячні поля України, забирає наших найкращих чоловіків на фронт, а жіночі голови зав'язала чорними хустками. Та любов і смерть ходять поряд, а бажання жити і повернутися до коханих сильніше за будь-який біль.

 

 

 

Рома - боєць 77 ОАе ДШВ , командує автомобільним відділенням. Перевозять військових, паливо, набої, харчі. Побачивши страшні реалії військового часу, хлопець багато чого змінив у власному сприйнятті світу, переглянув цінності. Він вважає, що найважливіше у житті - це рідні люди, молитви яких допомагають у найскрутніші часи і дають надію повернутися живим і неушкодженим. 

На війні не буває легко, але при кожній можливості чоловік завжди телефонував дружині. «Рома нічого особливо не розповідав, лише казав, що там пекло. Він дуже скучив за мною, за домом. Цікавився, як у мене справи, любив слухати, коли я розповідала йому про нас, наше майбутнє, наші плани. У його голосі я чула тугу, але всіляко його підбадьорювала. Мріяв побачити перемогу. Не було й дня, щоб я йому не відправляла смс»,- крізь сльози розповідає жінка. Вона й гадки не мала, що 26.12.2022 р. це була їхня остання зустріч. А 26 грудня 2023  річниця їхніх заручин. У телефонному режимі спілкувалися, щоправда не дуже довго. Перекинулися кількома реченнями, обмовилися й про те, що свою річницю обов’язково відсвяткують…пізніше. Я чула страшний гуркіт. А потім дзвінків не було. І 16 січня на дзвінки не відповідав. Спочатку гудки йшли, а потім телефон взагалі був поза межами досягнень. Телефонувала крізь, куди могла: у списках загиблих  нема…» 

Із запису в  фейсбуці: «ПОШУК ТРИВАЄ!!!!.Мій чоловік, Михальченко Роман Васильович.1 бат. 1 рота. 2 взвод.  2 Відділення. Рахується безвісти зниклим 16.01.2023р.н/п  Соледар. (Околиця Соледару).Сонечко, щоразу  все важче, та важче це  писати. Довгих проклятих 10 місяців не чути твого голосу, не бачити твоєї посмішки. Мені тебе так, котику, не вистачає, я так за тобою сумую. Котику мій рідний, я тебе дуже сильно кохаю. Ти найкраще, що в мене є. Ти моя підтримка. Ти моя опора. Ти  найкращий чоловік…Я дуже міцно тебе кохаю. Я щодня чекаю від тебе хоча б якусь звісточку, де ти, і що з тобою… Я благаю Бога повернути тебе додому чим швидше живим. Я від кожного незнайомого дзвінка здригаюся, в мене тремтять руки у надії, що може це ти дзвониш. Або дзвонять мені повідомити, що ти живий, що з тобою все добре. І що ти швидко повернешся додому…. Хочу дуже сильно тебе обійняти, притулитися до тебе, розказати все, що відбулося… Як щоночі прокидатися від кожного повідомлення, від дзвінків,  від страшних та моторошних снів. Коли я до тебе приїжджала останнього разу, ми з тобою говорили на різні теми, обговорювали плани на майбутнє, як будемо жити довго та щасливо, як будемо виховувати наших дітей… А зараз я сиджу, переглядаю наші фотографії, плачу і проклинаю, все і всіх, хто винен в тому, що ти зник. Котику, я дуже сильно тебе кохаю, і чекаю твого скорішого повернення додому. Я вірю і надіюся, що ти живий,  що дуже швидко ми зустрінемося і все про що ми говорили -  здійсниться. Я вірю в це».

Сьогодні Світлана вже не працює в училищі, сказала, що не може суміщати роботу і пошук чоловіка. Продовжує пошуки,  достукується в усі інстанції, куди можливо, працює з волонтерами, у групі з  розшуку безвісти зниклих.

А могло бути б інакше…

 

СВОГО СИНА  ЧЕКАЄ ДОДОМУ …

День за днем тривало звичайне та розмірене життя Бобок Оксани Степанівни та її сина Гобжили Дениса Олеговича, 11.04.2001року народження. Навчався в школі села Кукули Тульчинського  району, любив як і всі хлопчаки ганяти футбол, бувало, що й через це й прогулював уроки. Для матері був надійною допомогою у господарстві. «По закінченні 9-того класу довго не могли вирішити про подальше навчання Дениса,- згадує мати.- Чи піде до десятого класу, чи далі навчатися. Але одного дня, коли представники Комаргородського ВПУ приїхали до нашої школи і  розповіли про професію тракториста, – син без вагань вирішив туди піти навчатися. Його ще з дитинства цікавила сучасна серйозна техніка. Після навчання працював у місцевому господарстві, а потім часто змінював роботу, працював у різних сферах діяльності. Так склалося…».

Сплановане та спокійне життя юнака, мрії на нові плани в один  момент перекреслила повномаштабна війна. 24 лютого 2022 року для Дениса розпочалося з ранкових повідомлень  про вибухи в різних містах нашої країни. Хлопець як і всі українці, до останнього не вірив, що  розпочалася війна, близько до серця сприймав усі події, що відбулися, переглядав останні новини та всім серцем сподівався, що цей жах закінчиться.   

«21 квітня моєму синові прийшла повістка. Я, як мама, дуже хвилювалася за нього, молила Бога, щоб оберігав мою дитину. А Денис мене все підбадьорював, що я дарма хвилююся. Що це не на довго. Він був спокійний як ніхто. Пройшов медичну комісію, зібрав необхідні речі й вирушив у  зазначене місце»,-  не стримуючи сліз розповідає Оксана Степанівна. 

Спочатку Денис кілька місяців проходив військову підготовку на полігоні, опанував армійські  навики, до деталей запам’ятовував усе, що згодиться на війні з ворогом. 

«Коли ще  проходив навчання, то ми з ним спілкувалися по телефону постійно, я знала , що з ним усе добре, чула його  голос. А вже  будучи в Донецькій області, він став телефонувати рідше і щоразу мені казав: мамо, все буде добре. Але я ж розуміла, де він знаходиться, що це одна з найгарячіших точок, що небезпека чекала на кожному кроці. 30 серпня, ввечері мені сказав, що не зможе часто говорити по телефону. Щоб не лякалася, що може декілька днів не виходити на зв'язок. Ці дні були для мене найжахливішими. Потім Денис мій зателефонував і це був останній дзвінок…»

Восени 2022-го року  Оксана Степанівна отримала повідомлення про зникнення безвісти сина-воїна. Жінка робила усе можливе для пошуку своєї дитини: зверталась до поліції, надсилала листи до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Національного інформаційного Бюро, Червоного Хреста, у «Фейсбук», але жодних відповідей не отримала. Після проведення ДНК-експертизи, збігів також не знайшлося.

«Мені тяжко не тільки душевно. Я спробувала повторно звернутись до військкомату, але мені не відповіли. Прикро, що в таких випадках тисячі працівники фондів та державних установ не допомагають людям, які втратили своїх близьких. По суті, вони не виконують своєї роботи! Тоді я знайшла контакти і, дякуючи правозахисникам, отримала відповіді на свої питання», – додала Оксана Степанівна. За словами Оксани, чи не щотижня з’являлися різні версії. Говорили, що він був поранений і його вивезли в госпіталь,  що найгірше, що може статися – це полон, що в бою було влучення в бліндаж, у якому він був… Утім, жодного факту, який довів би хоч щось, немає й досі.

«Синочок мій сниться мені майже щодня. У снах я його шукаю, або він телефонує, або приходить. В один день із ним зникли ще 5 військових. Зверталися до його командування, але у них немає достовірних доказів про загибель, тобто, якщо вони брали безпосередню участь у бойових діях, але їх тіла не були знайдені серед загиблих або останки неможливо ідентифікувати», - говорить згорьована мати.

«Пам’ятаю, коли у їхній групі було завдання написати есе « Моя майбутня мрія», закарбувалися рядки із Денисової роботи «У кожної людини є своя мрія. І вона неодмінно здійсниться. Треба тільки додати трішки зусиль. Головне, щоб не було війни, не було голоду. Не варто дивитися, що на дворі 21 століття…», - згадує викладач української мови Людмила Шпикуляк .- Ці слова назавжди залишаться у мої пам’яті. Слова не дитини, а дорослого поміркованого чоловіка». 

Мати до сих пір розшукує свого сина, чекає додому …. Вона вірить, що ось-ось він відчинить двері і скаже « Матусю, я повернувся, а ти так хвилювалася…». «Я прошу всіх Святих! Допоможіть мені відшукати мою кровиночку. Я знаю - він живий! Час для мене неначе зупинився… я чекаю свого Дениса», -гірко плаче мати Дениса Гобжили.

 

А МАТИ ЧЕКАЄ НА СИНА…

Ще донедавна ми пишалися, що живемо у миролюбній і гостинній країні, яка завжди прагнула  миру. Але чорна хмара накрила нашу неньку - Україну! На її захист пішли тисячі її синів, захисників. З пеших днів повномаштабного вторгнення росії став на захист  своєї Батьківщини і Наконечний Володимир Борисович.

Народився  у простій селянській багатодітній сім'ї. Ще здитинства на все життя увібрав велику  повагу до родини, безмежну любов до своєї країни та до рідного села. Змалку хлопчик брався за будь-яку роботу і завжди доводив її докінця. Зростав хазяйновитим та товариським, щирим, слухняним. Батько помер досить рано, тому й на його плечі лягла робота по господарству. Достатку не було. Старші брати та сестри вже вилетілили із батьківського гнізда. Потрібно було допомагати молодшим. Всього у родині Наконечних семеро дітей. Навчався в Комаргородській середній школі. А після її закінчення без вагань вступив до Комаргородського  вищого професійного училища, де протягом трьох років здобув професію «Тракторист с/г виробництва. Слюсар з ремонту с/г машин. Водій» ( до речі  всі діти великої родини закінчили цей заклад).  Після закінчення училища працював у місцевому господарстві. «Володимир був дуже трудолюбивим, багато працював, планував заробити багато грошей.  Допомагав мені. Мрія про власну сім'ю. Він – хороша людина, має багато друзів, завжди приходив на допомогу. Готовий був на все заради своїх рідних. І дуже багато чого планував»,- розповідає мати Курейник Ганна Степанівна.

Та проклята війна зруйнувала усі плани Володі Наконечного. Майже зпершого дня він проявив себе як мужній чоловік. Оримавши повістку,  пішов захищати свою країну, його забрали на війну.

«Ми важко це переживали, але знали, що він не буде сидіти вдома. Невідомість лякала найбільше, ми не знали, що буде далі, лише переглядали новини, - згадує сестра Катерина, теж колишня студентка Комаргородського ВПУ. - Володя звонив спочатку часто, усім. Хотів зі всіма спілкуватися, запевняв, що все буде добре, що скоро війна закінчиться, лишень виженуть цих клятих рашистів із нашої землі. «Кожен дзвінок Володі чекали з  нетерпінням. Ми теж телефонували йому часто, адже родина у нас велика». 

    Та згодом Володя сказав, що сам телефонуватиме, бо є на те причини. « Ви не уявляєте, що коїлося на серці, коли чекаєш від сина дзвіночка. Навіть телефон із рук боялася випустити, щоб не  пропустити такий бажаний дзвінок. Щоразу підбадьорював, що не може допустити, щоб ці нелюди прийшли сюди і знущалися з його родини»,- розповідає мати воїна.- Телефоні дзвінки були щоразу рідшими. Пояснював тим, що не має зв'язку. А як телефонував, то фрази були короткі « У мене все добре.  Я - живий».

«За кілька днів до свого дня народження з Володею зв'язку не було. І 15 липня  теж не змогли дозвонитися.  Лище 17.07.2023 почули довгоочікуваний рідний голос. Привітали з Днем народженням. Ви не повірите, які емоції переповнювали нас усіх, без сліз не обійшлося. Згодом Володя телефонував не так часто, але телефонував. Ми всі знали із засобів масової інформації, яке пекло там , на війні. Нічого не розказував та й ми не особливо розпитували. У черговій  телефонній розмові я відчула, що щось Володя не договорює, відчувається в його голосі якась тривога і страх. Та все ж таки знаходив для нас підбадьорюючі слова. Останій дзвінок був 30 жовтня. Тривожні гудки розривали серце зі словами «Ну ж візьми телефон, благаю…» . і так до тепер ми втратили зв'язок із моїм сином,» -говорить згорьована мати.

Зверталися до місцевого військкомату, поліції,  на гарячу лінію Офісу уповноваженого з питань осіб, які зникли безвісти за особливих обставин. Подали заявку на розшук. Сестрички Катерина та Наталя розповсюджували інформацію в мережі «Фейсбук». Безвісти зниклим вважається з 2 листопада 2023 р.  Із з'ясованої інформації  було те, що можливо загинув і не був  винесений з поля бою.  Але ті всі тіла були ідентифіковані, серед них його там не було. 

Найгірше – була розмова, що міг потрапити до полону. Теж не було підтверджень. Є ще версія, що в госпіталі Харківської області, не опізнаний. Але з фото, як побачили, що теж не він. Буде здійснюватися генетична експертиза усіх невпізнаних поранених солдатів. І рідні чекають на це з нетерпінням. 

Уся рідня благає допомогти в пошуку сина й брата. Якщо хтось володіє хоча найменшою інформацією, повідомте… Бо мати чекає на сина…

 

ПОВЕРНУВСЯ!!!

Сьогодні  із вдячністю згадуємо всіх, хто творив і творить славу і міць України, в боях боронить її від ворога. І цей нарис про одного із тих героїв – прикладу мужності, жертовності, незламності та прояву глибинної любові до власної  країни. І ми не могли не згадати про нього, бо є про що розповідати і нам необхідно знати про таких героїв, пишучи репортажі про них.

Кресько Руслан Павлович народився в простій  селянській родині 27 квітня 1987 року. Навчався в місцевій школі села Комаргород, тут і закінчив її. По закінченні  дев’яти класів вступив  на навчання в Комаргородське вище професійне  училище і здобув професію тракториста.  Після його закінчення певний час працював у місцевому господарстві, потім пройшов  строкову службу. 

З дитячих років був справжньою підтримкою для рідних, люблячим сином братом та уважним племінником, свідомим за майбутнє своє та своєї сім’ї, завжди товариським та привітним.  Дуже рано втратив свого батька, практично не пам’ятає його. У матері був одинаком, тому весь час він був для неї   сенсом життя: завжди опікувала його, хвилювалася за нього. Хотіла, щоб він здобув гарну освіту.

Та горе прийшло в його родину. На останньому курсі навчання  помирає його матір. Ставши сиротою, усвідомив, що відтепер своє життя влаштовуватиме сам, бо ні на кого було надіятися. Згодом одружився з  дівчиною Любою, мають двох діток. У Креськів було багато мрій і планів, які вони хотіли втілити  в життя. Було нелегко. Працював багато і важко. 

«Коли у 2014 році розпочалася антитерористична операція на сході  країни, Руслан Павлович близько сприймав події, що  розгорталися у нашій країні, до  серця, не  міг просто сидіти вдома і через екран телевізора спостерігати за тодішніми подіями. Довго думав,  як би долучитися до наших військових, які боронять східні кордони України. Поїхав у військкомат, пройшов медкомісію і записався добровольцем. Три роки ніс службу в зоні АТО на  території Донецької  та Луганської областей. Брав участь у найгарячіших точках, боях, переживав такі події, що й важко уявити. Його патріотизмом можна було лише захоплюватися, він не шкодував себе заради Батьківщини», – каже сестра Іванна.

Після повернення з АТО в 2022 році планував  поринути в звичайне життя. Та сталося не так, як хотілося. Боляче переніс розлуку з дружиною, яка згодом виїхала за кордон. Та ще повномасштабна війна перевернула життя чоловіка з ніг на голову. 24 лютого для нього розпочалося тривожно. У серпні 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ. Кресько Руслан служив танкістом (проходив відповідне навчання ), з доблестю виконував свій військовий обов’язок. А ще – він вірний товариш та побратим, на нього завжди можна було покластися, він знав, що бореться з найзапеклішим ворогом.

 «Щодня телефонував, а інколи й по декілька разів на день вдавалося мені  зв’язуватися з Русланом. Він знав, що ми дуже хвилюємося за нього, тому знаходив хоч хвилинку, щоб сказати нам, що у нього все добре… У нього завжди було все добре, він ніколи не скаржився. Часто виїжджав на особливі завдання і просив не телефонувати. Розмовляти більше, ніж пів хвилини не можна було, бо засічуть вороги. Але й короткі перемовини трішки заспокоювали. Телефонує сам, при нагоді. Завжди дотримував слова », - розповідає двоюрідна сестра воїна Іванна.

Руслан разом з екіпажом бойової машини ніколи не покидав передових позицій. І  в один із таких моментів машина піддалася черговому обстрілу.

Далі ніхто не знав долі хлопців… Телефон не відповідав. Дізнатися принаймні хоч щось для родини було неможливо. «10 вересня 2022р. на нашу адресу надійшов лист , у якому повідомлялося про те , що  Креська Руслана Павловича оголошено безвісти зниклим з 7 вересня 2022 року. Телефонували скрізь, щоб знайти хоч якусь інформацію  про брата. Час йшов. Та в грудні в телеграм-каналі було виставлене відео про наших полонених, про те, як з ними жорстоко поводилися. І я впізнала свого брата.  Зв’язалася із його колишньою дружиною і разом з нею шукали допомоги. Телефонували на гарячі лінії, зв’язувалися з СБУ, у всі інстанції, які підказували нам люди. Це було жахіття», - з трепетом згадує Іванна Петрівна. Як з’ясувалось, полонених часто перевозили  в інші місця, знущання були жахливі, не всі витримували.  Йому  прострелили ногу, тіло було пошматоване. Останнє місце перебування  в полоні було - госпіталь міста Севастополь. Після обміну полонених Руслана  направили на реабілітацію  до госпіталів Дніпра, Суми, Вінниці. 

«Телефоную, щоб почути голос і починаю плакати. Руслан втішав, що вже все позаду… На сьогоднішній день Руслан продовжує знаходитися на реабілітації  у Вінницькому воєнному госпіталі, проходить лікування. Разом з отцем Іваном, дітьми ми відвідали його у госпіталі. Став мовчазним і замкнутим. Спілкування уникає. Головне, що живий. І дай Бог він одужає», - слізно говорить Іванна Петрівна.

«1-го грудня, наш односельчанин, Захисник Руслан Кресько, був повернутий з 3-х місячного російського полону .Сьогодні він вперше,  після обміну, зустрівся зі своєю сестрою Іванкою та своїми  дітками Аліною та Владиком . З Божою допомогою вдалося зробити свято і для Руслана, і найбільше для його діток.  Скажу, що після зустрічі і розмови з Русланом, маю змішанні почуття. Радість, що він  живий. І водночас біль, від розуміння  того, що йому прийшлось перенести на війні, і в російському полоні. Наші з вами молитви, брати та сестри, зберегли життя Руслану. Попереду в Руслана довгий шлях реабілітації як тіла, так і душі. Ну а ми з вами будемо і надалі молитись за нього,  і підтримувати чим зможемо», - згадує отець Іван, який завжди був поряд із цією сім’єю.